Я народився 21 квітня 1964 року в Грузії і мені виповнилося 50 років.
Мʼякий, пухнастий, легкий сніг, глибокі оксамитові теплі ночі зі світлячками в селі в Західній Грузії, волога мʼяка земля ранньою весною, перші проліски і фіалки в полі, дивитись на які мене щоразу приводила моя мама, а ще — квітучі дерева слив та черешень... Ось найяскравіші, найсвітліші відчуття мого дитинства.
У 10 років я зустрів Ушангі, свого першого вчителя. Він був художником і вчителем малювання в школі. Він показав мені природу з її щедрістю й безмежним розмаїттям кольорів та відтінків. Я був у захваті від самої лише присутності мого вчителя — мого старшого друга, тож я навчався живопису дуже старанно, а згодом і сам став художником. Учитель часто казав, що важливо бути живим, чуйним, прагнути в житті свободи, бути працелюбним — і це є головним, щоб стати хорошим художником.
Студентські роки в Академії мистецтв у Тбілісі я фактично провів на вулиці, беручи участь у демонстраціях проти радянської імперії з вимогою незалежності Грузії. 9 квітня 1989 року наш мирний протест був жорстоко придушений каральними військами спецпризначення радянської армії. Тієї ночі на центральній вулиці Тбілісі загинуло 19 мирних демонстрантів від поранень саперними лопатами, якими були озброєні військові, а також від важких хімічних газів. Багато людей отримало невиліковні травми внаслідок отруєння психотропними газами.
Після розвалу СРСР та падіння «залізної завіси» я залишив Академію мистецтв і виїхав із Грузії, маючи намір вивчати західноєвропейське класичне та сучасне мистецтво і просто побачити світ. Жив у різних місцях, де були осередки молодих художників, і продавав картини — спочатку на вулиці, а потім у різних галереях у Москві (в Росії) і в Україні.
У Києві я зустрів свою майбутню дружину, тут я познайомився з тибетським буддизмом лінії Каг'ю, яким вона захоплювалася. Ми практикували, у нас були книги Чог'яма Трунгпи Рінпоче (видані одним українським видавництвом у піратський спосіб) — ми їх вивчали. На початку 1990-х світ змінювався дуже швидко. Те, про що кілька років тому неможливо було навіть мріяти і за що можна було потрапити до в'язниці, тепер стало доступним і для нас, мешканців пострадянського простору.
Потім я почав практикувати тибетський буддизм під керівництвом Міпама Сайонга Рінпоче, спадкоємця лінії Чогʼяма Трунгпи Рінпоче.
Водночас я був дуже відданий своїй роботі з картинами і не припускався недбалості, агресії, бруду, що їх часто помічав у творах сучасного мистецтва того часу. Я намагався триматися чистої лінії бачення, яке відкривали мені буддійські вчення. Я свідомо і в неформальний спосіб втілював це бачення у своїх картинах, що надавало моєму мистецтву свіжості, мʼягкості, теплоти, енергії та рівноваги. Я не вихлюпував на полотно свої неврози, а, радше, в процесі роботи очищав клеша, свідомо працюючи з емоціями. Так само міг працювати з картиною в різних формах та проявах сенсу, на зовнішньому, внутрішньому та прихованому рівнях.
Я завжди багато працював, і часом мені було нелегко, як і багатьом художникам. Однак в останні два роки я почувався особливо втомленим від роботи і життя. За рік я зробив чотири виставки: у Нью-Йорку, у Франції і дві — в Києві, в Україні. Однак попри те, що всі вони мені подобалися і я був задоволений, десь глибоко в собі я відчув, що мені складно впоратися із занепокоєнням та нігілізмом, що наростали в мені... Хоч що я робив — десь глибоко всередині я був байдужим, нечуйним.
У листопаді 2013 року в Україні почалася гостра політична криза, що завершилась революцією. Було дуже жорстоке протистояння — небезпека була дуже великою, і всі ці останні місяці я провів на вулиці, як і багато моїх друзів. І вдень, і вночі, і в сніг, і в мороз. Я не хотів бути учасником тих подій і з задоволенням поїхав би де-інде, але не міг залишити людей, які повстали, захищаючи свою гідність і батьківщину від внутрішнього і тепер, як вже зʼясувалося, й зовнішнього ворога. Багатьох невинних мирних людей, можна сказати, воїнів, безжально розстріляли снайпери, закатував спецназ або ж вони підривалися на гранатах.
В останні тижні тієї битви я все бачив, наче в тумані, якась хвороба насувалася на мене, і врешті-решт я звернувся до лікаря та почав лікування. Вдень я був у лікарні, а вночі, в час особливої небезпеки, ішов у місто — на всім відомий тепер Майдан. Я старався допомогти, чим міг, або просто був присутній там під грохотом шумових гранат та посеред вогню. Події в Києві, як і слід було чекати, розвивалися самим трагічним образом.
Лікування нічого не дало — я почувався дедалі гірше. Глибші обстеження показали, що в мене рак підшлункової залози і тільки вдала дуже складна операція, якщо пощастить, може врятувати моє життя. Шокуюча новина про страшну та підступну хворобу вдаряє, наче блискавкою:)) Відчуття безнадії, паніка. Страх суцільно паралізує волю, що відчувається в тілі, як відсутність енергії і сили, блокуються канали... До всього цього додалася інтоксикація організму, викликана хворобою, тож, здавалося, що потік брудної, каламутної ріки несе мене, а я не в змозі навіть підняти руку, бодай якось боротися... Я відував неймовірний біль за своїх дітей, за найменшу доньку, яка потребувала моєї допомогти, за свою дружину. Усе це поглиблювало мої страждання. Так минав день, другий, утім, вчення, які, хай там як, я, незважаючи ні на що, практикував, мені допомогли.
Я зміг подивитися на прожите життя — гріх було нарікати на долю:) 25 років тому в Цхінвалі один пʼяний радянський сержант відкрив вогонь по машині, в якій я їхав; він стріляв з автомата Калашникова. Кілька куль пролетіло у кількох сантиметрах від мого вуха. Смерть була занадто близько, і я міг померти абсолютно безглуздо повним невігласом, зовсім молодою людиною. Я би не зустрів своєї дружини і не познайомився б із трьома моїми дітьми. Не намалював би великої кількості хороших картин. Не побачив би майже всі відомі художні музеї та колекції картин, які я так любив. На сам кінець, я б не зустрівся з дорогоцінною Дгармою, з любими вчителями, стількома людьми у сангсі, яких я так полюбив!
І все це сталося зі мною протягом останніх 25 років, коли мої янголи-охоронці вберегли мене від куль того п'яного сержанта конаючої радянської армії, і я дивом залишився серед живих.
Вдячність за свою долю переповнила моє серце — і це був перший промінь світла. Я спромігся випростати спину й поновити практику медитації і підняти лунгту, спроможний бути присутнім тут і зараз, у лікарні. Я робив практики Ваджрасаттви, читав мантри Гуру Ринпоче і Ченрезі. Як і колись, у кращі часи мого життя й практики, я зміг розгледіти страх, що заволодів мною, і замість того, щоб ототожнюватись з ним, підживлювати його і втікати, я знову зміг усвідомити, що його природа пуста: там нічого нема - і страх відступив і скоро зник.
Я знову відчув радість і м'якість свого серця, а також смуток і співчуття до інших хворих людей, безмежний простір та енергію глибинного добра, природу Будди. Я спіймав себе на тому, що я посміхаюсь, і це там сама посмішка, про яку казав мені мій вчитель. Зрештою, вона була зі мною й раніше, в миті пробудження.
Я продовжував практикувати і молитися. Попри те, що здоровʼя, як показали аналізи, удвічі погіршилося, мій дух дуже зміцнився. Я мав пряму спину, бадьорий розум, і вже не був жертвою, а керував своїм світом, міг підбадьорити інших хворих людей і бути уважним до людей навколо мене.
Ясна річ, я шкодував про те, що припустився в житті багатьох помилок, але цікаво, що я не відчував провини, яка гнітила мене раніше. Колись було все навпаки: я не відчував каяття, але відчував провину.
Перед самою операцією зрозумів, що раніше, до хвороби, я не був готовий ані по-справжньому жити, ані вмерти, а тепер я був готовий достоту і жити, і вмирати, якщо доведеться. Нестерпна роздвоєність і постійні гойдалки поміж страхами й сподіваннями, падіння, затьмарення скінчилися. Я більше не маю ані страхів, ані сподівань, я готовий прийняти все, як є і як буде: і смерть, і життя. Я відчув в собі потужний потік енергії. Наче стрижень, стовбур у моїй крові — мені стало ясно, що то було почуття гідності, що я його віднайшов у собі знов, поновив самая і визволився від дрипу, і що не втрачати цієї гідності, щоб не сталося, відтепер найголовніше для мене.
Це сталося 10 квітня. Моя операція дивовижним чином припала на день народження моєї мами та молодшої доньки. Лікарі були дуже занепокоєні тим, що може бути занадто пізно, тож змінити дату вони не дозволили. Дні народження також не можна було посунути. Було би дуже прикро і недоречно померти саме в цей день і назавжди зіпсувати його найдорожчим людям.
Операція тривала близько восьми годин. Завдяки вищим силам, захисникам, майстерності лікаріві і величезній підтримці багатьох друзів, людей з різних країн світу, а також завдяки практиці та молитві найдорожчої сангхи все відбулося дуже добре, успішно. Я вижив і, практикуючі далі вчення та молитву, дуже швидко почав одужувати, встав на ноги, успішно працював з болем і вже за тиждень повернувся додому.
Тепер намагаюся жити у всій повноті, практикую, трохи малюю, займаюся Тай чи у групі і готую себе до тривалого курсу хіміотерапії. Лікарі кажуть, що це потрібно.
Наприкінці я хочу сказати, що, попри страшну хворобу, я вдячний долі за цей безцінний досвід. Захисники були напоготові і дали мені можливість пробудитися, не загубитися, не деградувати, не бути оповитим енергією невігластва, страхом, байдужістю, не бути захопленим в капкан фіксації клеша, вузького погляду "я" і ментальностю жебрака.
Дякую за увагу!
З повагою,
ТЕМО СВІРЕЛІ
Київ, 11 травня 2014, 1 година 20 хв, Київ, Україна.